«На лінії фронту з атомом: Спогади ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС»
Сорокові роковини Чорнобильської катастрофи — це більше, ніж дата в календарі. Це момент тиші й осмислення. Це вдячність і шана тим, хто, не вагаючись, став на шлях боротьби з невидимим ворогом, рятуючи життя інших. Це спомин про тих, для кого Чорнобиль став точкою неповернення.
Пам’ять про ці події — не лише частина нашої історії. Вона — наш біль і наша відповідальність. Вона — пересторога для всього світу, написана гірким досвідом і людськими долями…
Зі спогадів Олександра Бібіка
… Тієї ночі мене підняли по тривозі та терміново викликали на роботу. На той час я працював водієм у Доманівській райсільгосптехніці. Разом зі мною підняли й інших водіїв. Ніхто до кінця не розумів, що сталося, ясно було одне — справа дуже серйозна.
Коли ми зібралися, керівник нашого підприємства Плуталов А. І. у присутності представника Доманівського районного військкомату повідомив, що нас направляють у відрядження в розпорядження Чорнобильського міськвиконкому. Нашим завданням було надавати допомогу в ліквідації наслідків аварії на атомній електростанції.
Отримавши посвідчення про відрядження, дорожні листи та талони на заправку, ми сіли за кермо закріплених за нами автомобілів і вирушили в дорогу.
До зони аварії на Чорнобильській АЕС ми прибули вже після обіду. Там зареєструвалися на збірному пункті, де формували групи та розподіляли завдання. Нашій групі з восьми водіїв доручили їхати до села Опачичі Іванівського району, щоб завантажити автомобілі великою рогатою худобою.
Коли всі вісім машин були завантажені, ми вирушили до Макарівського району на Київщині. Їхали повільно, колоною. Дорога була довгою і виснажливою, адже на шляху із зони до місця призначення нам довелося пройти чотири пункти дезактивації.
Лише через чотири доби ми дісталися до місця розвантаження.
Після того , як ми розвантажили автомобілі, залишилося лише чекати подальших вказівок. Ми стояли і чекали, не знаючи, що буде далі. Гадали , що незабаром знову доведеться повертатися назад, у зону.
Однак, після проведення дезактивації наших автомобілів усе змінилося. Нам несподівано заборонили повертатися до зони аварії і наказали їхати додому. Ніхто прямо не пояснював причин, ніхто не говорив про це вголос, але кожен із нас розумів: ми отримали досить високу дозу опромінення. Подальше перебування в зоні могло становити серйозну загрозу для нашого здоров’я і навіть життя.
Дорогою додому наші автомобілі ще двічі проходили дезактивацію. Ці зупинки лише нагадували про те, де нам довелося побувати.
А вже наступного дня після повернення ми знову приступили до своєї звичайної роботи — сіли за кермо вантажних автомобілів і продовжили виконувати свої трудові обов’язки.
Зі спогадів Івана Китінського
…У серпні 1987 року Доманівський районний військкомат призвав мене на службу для участі в ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Я був у званні сержанта і служив водієм КамАЗа-самоскида. Нашим завданням було підвозити холодний асфальт до четвертого енергоблока реактора.
Робочий день починався рано і тривав з восьмої ранку до шістнадцятої години. Проживали ми в наметах, розташованих у лісовій місцевості неподалік села Луб’янка. Підйом був о п’ятій ранку. Приблизно о шостій ми виїжджали з наметового містечка до місця роботи — це було приблизно за тридцять п’ять кілометрів.
Їхали колоною, повільно, зі швидкістю не більше сорока кілометрів на годину, щоб не піднімати радіоактивний пил. Коли прибували на місце, кожен отримував свій наряд на роботу.
Холодний асфальт підвозили з лісу. Його доставляли туди залізничною колією, прокладеною просто через ліс. Ми завантажували машини і везли матеріал до четвертого енергоблоку.
О шістнадцятій годині всі транспортні засоби збиралися разом, і колона вирушала назад — на відпочинок у так звану «чисту» зону.
Так минали дні. Щодня — одна й та сама дорога, та сама робота. І так тривало три місяці.
Кожен із нас постійно носив дозиметр і знав: якщо людина отримувала дозу опромінення у 48 і більше бер, її негайно звільняли від служби і відправляли із зони…
Зі спогадів Ігоря Тамбовського
…Про Чорнобильську катастрофу я вперше почув у травні 1986 року, коли ще навчався у Миколаївському кораблебудівному інституті. Та, як і більшість тоді, не усвідомлював справжнього масштабу трагедії. Мабуть, через те, що керівництво тодішнього СРСР не поспішало відкривати правду — інформація надходила уривками, стримано й запізно. У Києві, попри невидиму загрозу, навіть відбулася першотравнева демонстрація…
Восени того ж року мене призвали на строкову службу до лав Збройних сил СРСР. Службу проходив у внутрішніх військах Міністерства внутрішніх справ у Донецьку. Навесні 1987 року — десь у квітні-травні — серед військових почали ширитися неофіційні чутки: наш підрозділ можуть передислокувати для виконання якоїсь особливої місії. Ніхто нічого напевно не знав, але відчувалося — попереду щось незвичайне і тривожне.
Так і сталося. У червні 1987 року частину нашого підрозділу направили на полігон поблизу Вишгорода Київської області. Після двох місяців перепідготовки ми прибули до колишнього піонерського табору «Казка», що розташовувався всього за шість кілометрів від Чорнобиля. Саме там і минула моя служба — аж до демобілізації в листопаді 1988 року.
Ті місця справили на мене глибоке, суперечливе враження. Природа була напрочуд щедрою: густі хвойні ліси, рясні фруктові дерева, що вабили стиглими плодами. Та згодом ми дізналися гірку правду — ці дари природи були небезпечними, їх не можна було споживати.
І, звісно, найсильнішим спогадом назавжди залишився мій перший приїзд на Чорнобильську атомну електростанцію…
…Перед очима постала будівля , яка ще зовсім недавно була символом технічного прогресу, а тепер виглядала мовчазним свідком великої біди. Над зруйнованим четвертим енергоблоком височів «саркофаг» — сувора, сіра конструкція, що приховувала під собою невидиму загрозу. У повітрі панувала якась неприродна тиша, яка порушувалася лише звуками техніки та короткими командами.
Усе довкола мало дивний, майже нереальний вигляд: спорожнілі будівлі, покинуті майданчики, техніка, що застигла, ніби її покинули поспіхом. Здавалося, час тут зупинився в ту саму мить, коли сталася аварія. І водночас відчувалася постійна напруга — невидима присутність радіації, яку не можна було ні побачити, ні відчути, але яка змушувала бути обережним у кожному кроці.
Ми пересувалися швидко, без зайвих зупинок, чітко виконуючи вказівки. Кожен розумів: перебування тут обмежене, і кожна зайва хвилина може мати свою ціну. Але все ж , погляд мимоволі зупинявся на деталях — на вікнах без світла, на порожніх коридорах, на знаках радіаційної небезпеки, що стали частиною звичного пейзажу.
Тоді я по-справжньому зрозумів: це не просто аварія — це незаліковна рана, яка надовго залишиться на тілі землі і в долях людей. І повернутися звідси таким, як був раніше, вже не вдасться нікому …
