A A A K K K
для людей із порушенням зору
Доманівська громада
Миколаївська область, Вознесенський район

До дня пам’яті жертв Голокосту

Дата: 26.01.2022 14:34
Кількість переглядів: 1685

27 січня весь світ вшановує День пам’яті жертв Голокосту.

Голокост з давньогрецької перекладається як «всеспалення», а євреї також називають Шоа (з івриту‎ – лихо, катастрофа).  У ширшому розумінні, голокост – систематичне гоніння і знищення людей за ознакою їхньої расової, етнічної, національної приналежності, сексуальної орієнтації або генетичного типу як неповноцінних, шкідливих.

У вироках Нюрнберзького трибуналу вказано, що жертвами Голокосту є 6 мільйонів євреїв у Європі, із них – 1,5 мільйона дітей. Однак і це число є умовне, адже повного поіменного списку жертв немає, бо до кінця війни нацисти знищували табори смерті і навіть їхні сліди. Крім того, часто єврейські громади знищувались цілком, і не залишалося ані рідних та близьких, ані друзів, які могли б повідомити імена загиблих.

У 1933 – 1945 роках нацистами було створено приблизно 5 тисяч концентраційних таборів в Німеччині й в окупованій ними Європі. На Україні, під час окупації, нацисти розгорнули широку мережу гетто, а згодом почали масово розстрілювати єврейське населення – майже біля кожного невеликого міста та села розташовані яри, куди зганяли та розстрілювали чоловіків, жінок і дітей.

Для багатьох тисяч людей в Україні та за її межами географічна назва Доманівка є символом скорботи, трагізму і пам’яті про табори гетто,  криваву зиму 1941-1942рр. Саме тут нацистами було створено величезний табір для знищення десятків тисяч євреїв. Дорога смерті йшла через Доманівку, Зелений Яр, Вікторівку, Щасливку.

5 серпня 1941 року 54 армійський німецький корпус при підтримці 3 румунської армії та угорського мотоциклетного корпусу окупували Доманівщину. Настали чорні дні нацистської неволі, які продовжувались довгі 32 місяці. Окупанти завели на території «новий порядок», створили «табори смерті» і «гетто».

У листопаді 1941-го до Доманівки почали зганяти євреїв з Одеської, Вінницької та Кіровоградської областей. А також із Молдови й Румунії.

Через Доманівський концтабір з 10 вересня по 18 грудня 1941 року пройшло загалом 120 000 осіб. В’язнів розміщували у будівлях кінотеатру, райспоживспілки, хлівах, конюшнях і фермах колгоспів. А 18 грудня в с.Доманівка було передано конвоєм німецько - румунської жандармерії румунському коменданту Церковнику і його помічникові Посталайтію 20 000 в’язнів. Наступного дня розпочалися масові розстріли на південно-західній і східній околицях Доманівки.

Формальним приводом до рішення румунського губернатора знищити всіх євреїв, які на той час знаходилися в Доманівці, став спалах тифу серед в’язнів.

Відомо, що останній транспорт з євреями (близько 400 осіб) був відправлений з Одеси 23 червня 1942 р. Частину з них було розстріляно, а частину розмістили в Доманівці, де вони згодом,  були вбиті. У січні – лютому 1942 р. у Доманівському таборі було вбито 18 000 єврейських в’язнів. У Доманівці вбивали по 300–400 кожні 3 – 4 дні; таким чином, кровопролиття тривало два місяці.    Останній випадок знищення євреїв на Доманівщині був зафіксований в березні 1944 року. До моменту звільнення Доманівщини  в 1944 році у таборі живими залишилося тільки 150 осіб.

Крім  великомасштабних розстрілів, також проводилися менш чисельні за кількістю жертв. Так, загоном «самооборони» хутору Нова Америка, до складу якого входили 32 колоністи, із січня по жовтень 1941 р. на території Доманівщини було знищено  у с. Шевченко – 250 чоловік  мирного єврейського населення.

Та наші земляки не стояли осторонь цих подій,  а намагалися допомогти та врятувати євреїв. Прізвища сімей Доманівщини, які надавали допомогу єврейському народу в роки Другої світової війни: з Доманівки - Ковальов, Бабієнко, Лелеко, Кащук, Скидан, Піроженко,  Белінський,  Мамчур,  Куліш, Туз,  Маценко, Діордієв; з с.Олександродар -  Молдованенко,  Доценко, Анущенко; з с. Петропавлівки -  Калашинський; з с.Зелений Яр - Тарабанчук. Почесне звання «Праведник світу» присвоєно: Гнатюк В. та її донькам Надії та Ніні з Доманівки та Галеті І. і його доньці з с. Вікторівки.  В селищі Доманівка встановлено пам’ятні знаки Голокосту.

Сьогодні разом з усім світом Доманівська громада вшановує жертв трагедії і вірить, що геноцид навіки залишиться моторошною сторінкою Книги скорботи і ніколи не повернеться в людські життя.

 

Спогади Гнатюк Ніни Іванівни нагородженої орденом «За заслуги» III ступеню за мужність  і самопожертву, проявлені в роки Другої світової війни у порятунку осіб єврейської національності

Довідка. У батьків їх восьмеро було. В роки війни четверо дітей – вона з сестрою Надею і двоє братиків – жили разом з батьками у Доманівці. Роки окупації, всі поневіряння зігнаних у Доманівку євреїв проходили на їхніх очах.

Мені тоді років з 13 було, Наді на два роки більше, - розповідає Ніна Іванівна. Ми й інші діти часто спостерігали, як колонами приганяли євреїв, подекуди й циганів, часто носили їм їжу, хоча й самі в той час недоїдали. Їх розмістили у центрі селища, в кількох приміщеннях, в тому числі і в колишньому кінотеатрі. Одного разу велику групу євреїв перегнали у вівчарники, які були розташовані на горі, вище колишнього цегельного заводу. Гнали через греблю, було холодно, люди падали з тієї греблі. Серед них було чимало дітей. Всі покірно йшли, їм пообіцяли, що переводять в інше місце на роботу. Ми з сестрою спостерігали за цією картиною. Хлопчик глухонімих батьків, який йшов разом з мамою, весь час озирався. Ми його покликали до себе і забрали додому. Мама його помила, перевдягла, нагодувала, чим могла, і поклала спати між нашими братиками. Видавали його за свого: вони троє й за віком, і зовні  були дещо схожі. У нас в підвалі переховувалась і його тітка Ліза. Вона часто просила чогось поїсти, адже голодували вони дуже у тих своїх бараках, де їх утримували. Іноді ми туди підходили, щоб передати якісь харчі, а бувало й таке, що самі бранці розбредались по селу, щоб випросити щось поїсти. Тому на день, коли їх гнали через греблю, ми були знайомі з Лізою, тому і запропонували переховатися у підвалі. А вночі ми всі проснулись від пострілів. Потім яскраво запалали вівчарники: фашисти перестріляли всіх, хто там був, а приміщення запалили. Залишився живим хлопчик Фіма і його тітка Ліза. Не потрапив у цю групу і батько Фімин, тому теж вижив. Згодом вони всі троє добралися до Одеси.

Поряд з нами мешкала сім’я поліцая. У нього тяжко хворіла на тиф дружина. Він прийшов у барак, де утримували євреїв, і сказав: «Збережу тому життя, хто згодиться доглядати за моєю дружиною». Одна жінка й каже: «Я згодна все робити, тільки ж у мене четверо дітей і старенька мама. Заберете нас усіх?»  Поліцай згодився і ця родина посилилася неподалік від нас. Ми з  сестрою, йдучи по воду  часто зустрічалися з одним із дітей цієї жінки – Семеном, нашим однолітком. Ми його звали Сєня. Мама іноді нам якісь харчі у вузлик збере, щоб ми йому віддали. Тому ми знали цю сім’ю і були приголомшені, коли якось побачили усіх на вулиці – їх прикладами били поліцаї, погрожували розстріляти. Чи то хтось доніс на того поліцая, який забрав їх до себе, чи з іншої причини їх забрали -   точно і не знаю. А зима була холодна, сніг по пояс. Погнали їх бідних повз нашу хату і за кілька будинків зупинились – там жила жінка, яка гнала самогон. Євреям наказали поліцаї їх зачекати, а самі зайшли погрітись і трохи захопились – довгенько не виходили. Ми ж і з сестрою вдяглися і мерщій до цієї купи змерзлих, покірних людей: біжіть за нами, ми вас сховаємо. І потому снігу, провалюючись, городами подалися до нашого підвалу. Заховали їх там і щасливі зайшли до хати, розказуємо мамі, що ми зробили. Вона у плач, руки заламує: «Що ж ви наробили?! Розстріляють і їх, і нас!» А так могло і бути: по слідах поліцаї запросто могли знайти втікачів – на снігу усе ж видно. Та, правду кажуть, що Бог все бачить і все знає. Саме в цей момент, коли поліцаї пили і закушували, надійшла команда про терміновий виїзд: на трасі чи то обстріляли, чи напали на німецький автомобіль. Вони, звичайно, у цій колотнечі і забули про родину Штаркманів. Отак вони і врятувалися, пересидівши у нашому підвалі.

Гнатюк  Вірі (1905 р.н.) та її донькам Надії Іванівні (1926 р.н.) та Ніні Іванівні (1928 р.н.) присвоєно почесне міжнародне звання «Праведник світу».


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь